Чи поширюється позовна давність на заяви про встановлення факту ?

Подробности

Опубликовано 05.10.2013 10:13

Просмотров: 642

Приводом для однієї з недавніх актуальних дискусій на форумі ЛІГАБізнесІнформ стала позовна давність в цивільному процесі. Основою спору стала можливість застосування строків позовної давності до заяв до суду про встановлення факту, що має юридичне значення. Думки учасників форуму розділилися на цей рахунок, адже існуючі приписи законодавства в цьому випадку не дають конкретної відповіді на це питання. До того ж судова практика в цій сфері також дуже неоднозначна.

Позиція 1. Для встановлення факту позовна давність не застосовується у зв'язку з тим, що це є справою окремого виробництва, а не позовної. До того ж заяву про встановлення факту - це не позов.

Позиція 2. Позовна давність у таких справах підлягає застосуванню. Так як згідно з ч. 3 ст. 235 Цивільного процесуального кодексу за загальним правилом справи такої категорії розглядаються з дотриманням загальних правил, встановлених цим Кодексом. У свою чергу, Цивільний кодекс у ст. 256 визначає позовну давність як строк, протягом якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позиція 3. При визнанні юридичного факту порушення прав немає. Відповідно, вести мову про позовну давність не можна, так як початок її закінчення передбачається з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про таке порушення (ч. 1 ст. 261 ЦК). До того ж ч. 3 ст. 235 ЦПК вказує, що справи окремого провадження розглядаються з дотриманням правил, встановлених саме ЦПК. Тобто регулювання ГК у таких випадках не передбачається.

Думка «ПП»: Ст. 256 ЦК визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Твердження про те, що встановлення факту, що має юридичне значення, є способом захисту права, є спірним. Адже це не передбачено статтею 16 ЦК, визначальною перелік способів такого захисту.

Конкретного визначення понять «право» і « інтерес» ні ЦК, ні ЦПК не дають. Однак Рішення Конституційного Суду від 01.12.2004 р. № 1-10/2004 містить офіційне тлумачення поняття « охоронюваний законом інтерес» в логічно- смислового зв'язку з поняттям «права», що міститься в ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу 1963 Згідно з цим тлумаченням охоронюваним законом інтересом є прагнення до користування конкретним матеріальним та / або нематеріальним благом, з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, що не суперечать законодавству, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Ст. 234 ЦПК визначає метою окремого провадження розгляд цивільних справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспаріваемих прав.

Подача заяви до суду про встановлення факту, що має юридичне значення, вже має на увазі те, що заявник зацікавлений в реалізації своїх прав та інтересів, пов'язаних з цим фактом. Тобто це і є:

1) його інтерес, який він бажає захистити за допомогою судового рішення;

2) створення умов провадження або підтвердження їм особистих прав.

Таким чином, встановлення факту, що має юридичне значення в ході окремого виробництва, є одним із способів охорони прав та інтересів особи, передбачених законодавством.

Твердження про те, що позовна давність не застосовується в цьому випадку на тій підставі, що такого роду заяви до суду не є позовами, спростовується тим, що положення ЦК про позовну давність de jure не обмежуються лише позовною виробництвом. Так, у ст. 256 ЦК використана формулювання « вимога про захист свого цивільного права або інтересу». Відповідно, de jure передбачається поширення положень ЦК про позовну давність не тільки на позови, а й на інші звернення до суду з метою захисту своїх прав та інтересів.

Ч. 3 ст. 235 ЦПК передбачає, що окреме провадження здійснюється за загальними правилами судочинства, визначеним ЦПК. Винятки - положення про змагальності та меж судового розгляду. Таким чином, за умовчанням передбачається застосування в такому виробництві і положень про позовну давність (навіть незважаючи на те, що ці питання регулюються ЦК). Адже окремі статті ЦПК, гіпотетично також застосовні і в ході окремого виробництва, зачіпають питання позовної давності (зокрема, ст. 179 і 214 ЦПК).

Таким чином, системний аналіз норм ЦПК і ЦК дозволяє зробити доволі суперечливе твердження про те, що за загальним правилом на справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, поширюється позовна давність.

Однак це не означає, що на практиці в справах такої категорії позовна давність може бути застосована. Це пояснюється наступним.

Ч. 1 ст. 256 ЦПК визначає перелік фактів, про встановлення яких суд може розглядати справи. Серед іншого, до такого переліку належать справи у сфері сімейних правовідносин, відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю, актів цивільного стану. При цьому ст. 20 Сімейного кодексу встановлює загальне правило про те, що до вимог у сфері сімейних правовідносин позовна давність не застосовується (за винятком окремих спорів, що не відносяться до окремого виробництва). Також п. 3 ч. 1 ст. 268 ЦК передбачає, що на вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим шкодою здоров'ю, позовна давність не застосовується. Крім цього, часом безглуздим було б застосування позовної давності до окремих категорій фактів, які підлягають встановленню (в першу чергу мова про акти громадянського стану).

Про те, що закінчення позовної давності в такій категорії справ не повинно бути перешкодою для їх розгляду, свідчить і порядок правозастосування в цій сфері. Так, ч. 2 ст. 267 ЦК передбачає, що навіть якщо заява про захист прав та інтересів було подано після закінчення строку позовної давності, воно повинно все одно бути прийнято судом. При цьому застосовується позовна давність лише за заявою сторони спору до винесення рішення судом по даній справі. Тобто в даному випадку передбачається два фактори, що виключають застосування позовної давності в такій категорії справ. По-перше, наявність спору про право саме по собі виключає його розгляд у порядку окремого провадження (ч. 6 ст. 235 ЦПК). По-друге, окреме провадження передбачає участь у розгляді справи лише заявника та зацікавлених осіб (ч. 4 ст. 235 ЦПК). А враховуючи те, що згідно з ч. 3, 4 ст. 267 ЦК заявити про закінчення строку позовної давності може лише сторона спору, застосування позовної давності в справах окремого виробництва виключається.

ВИСНОВОК:

Законодавство не дає чіткої відповіді на питання, поставлене в темі форуму. Тому для його вирішення необхідно в комплексі аналізувати положення цивільно -процесуального законодавства. Такий аналіз в результаті дозволяє зробити попередній висновок про те, що за загальним правилом на справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, поширюється позовна давність. Однак при цьому законодавство передбачає множинні положення, які виключають застосування позовної давності в справах окремого виробництва. Це свідчить про те, що позовна давність в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення de facto, непридатна.

• < Назад
• Вперёд >