Про відповідальність власника сайту за розміщені користувачами коментарі

Подробности

Опубликовано 05.10.2013 10:13

Просмотров: 126

14 лютого 2013 вступило в законну силу рішення Печерського райсуду столиці від 16.11.2012 у справі № 2-2561/12. Цікаво воно тим, що суд фактично поклав на власників сайту обов'язок контролювати достовірність інформації, викладається в розміщують користувачі сайту коментарях.

Суть справи полягає в наступному. На ряді сайтів в розділах, призначених для вільного розміщення повідомлень користувачів сайтів, були викладені коментарі, що, зокрема, звинувачення конкретних пойменованих фізичних осіб в шахрайських діях. Природно, один з головних фігурантів цих висловлювань визначив такі повідомлення в якості завдають шкоди його честі, гідності та діловій репутації. Наслідком цього було звернення до суду. При цьому, розуміючи всю складність встановлення авторства коментарів у мережі Інтернет, в якості відповідачів були залучені власники сайтів.

В принципі, такий підхід узгоджується з позицією Пленуму ВСУ (п. 12 постанови Пленуму ВСУ № 1 від 27.02.2009), згідно з якою в разі неможливості встановлення авторства коментаря відповідачем у справі може виступати власник ресурсу, який надав можливість для розміщення недостовірної інформації. Якщо ж автор коментаря встановлений, Пленум ВСУ вважає його і власника сайту належними співвідповідачами.

Однак у справі є цілий ряд дуже цікавих моментів.

Однією з основних проблем при захисті від недостовірної інформації, поширюваної через веб- сайти, є отримання належних доказів того, що інформація була взагалі розміщена. Причиною тому - технічні особливості мережі, які дозволяють (на відміну від друкованих ЗМІ) «знімати» проблемну інформацію. На цю особливість звернули увагу суди і в цій справі, розглядаючи посилання відповідача на відсутність інформації, достовірність якої оскаржується, на сайті на момент розгляд справи. При цьому було зроблено досить справедливий висновок про те, що факт того, що дана інформація ніколи не розміщувалася на сайті, може бути достовірно встановлений тільки із залученням фахівців.

Однак цей висновок не завадив суду встановити факт розміщення інформації лише на підставі наданих позивачем роздруківок. При цьому з згаданого рішення Печерського райсуду і подальшого визначення апеляційного суду м. Києва від 14.02.2013 неможливо зрозуміти, як саме були оформлені і коли саме зроблені дані роздруківки.

Тому висновок суду про доведеність самого факту розміщення інформації існуванням деяких роздруківок викликає деякі сумніви. Адже існуючі на даний момент технічні засоби дозволяють не тільки усунути інформацію з сайту, але і створити « роздруківку » ніколи не розміщувалися в реальності повідомлень в Інтернеті.

Ця проблема також добре відома фахівцям не тільки в нашій країні, але і за кордоном. Наприклад, в Росії в якості належного доказу наявності певної інформації на веб- сайті в судовому процесі виступають оформляються нотаріусом протоколи огляду веб -сайтів (законодавством РФ передбачено особливу нотаріальну дію - забезпечення доказів в Інтернеті). У нашій країні це питання, на жаль, досі не врегульоване.

Ясна річ, якщо є роздруківка та наявність такої інформації підтверджується оглядом веб -сторінки судом, слід визнавати факт розміщення інформації доведеним. Але що робити, якщо (як в даному випадку) на момент проведення огляду сторінки судом інформації ні?

Деякі юристи (дивись, зокрема, матеріал « Правові нюанси відповідальності за публікацію матеріалів у мережі Інтернет») рекомендують звертатися до російських нотаріусам за видачею згаданого вище протоколу і потім у судовому процесі легалізувати такий доказ. Інші вважають більш продуктивним залучення фахівця і складання відповідного висновку (докладніше в матеріалі « Складнощі збору доказової бази в Інтернеті »). Однак усталеної практики поки немає (і, сподіваємося, нею не буде варіант, використаний в розглянутому судовому рішенні, оскільки він залишає достатньо великий простір для потенційних маніпуляцій з доказами).

Другий заслуговує уваги момент - те, яка інформація визнана судом недостовірною. Типово недостовірної вважається негативна інформація про особу (ч. 4 ст. 277 Цивільного кодексу), на що і послався суд. Однак для застосування цієї норми, як видається, необхідно встановити, що потенційно недостовірна інформація є негативною.

Останній термін законодавством не визначений, але Пленум ВСУ у вже не раз згадуваному постанові (зокрема, у п. 15) дав йому своє трактування. На думку Пленуму ВСУ, негативною є інформація, яка стверджує про порушення особою, зокрема, норм законодавства, принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття і так далі. При цьому така інформація повинна порушувати право позивача на повагу до його гідності, честі та ділової репутації саме з його суб'єктивної точки зору.

Таким чином, виділяється два критерії « негативності » інформації:

1) об'єктивний - її зміст свідчить про вчинення особою обвинуваченого державою та / або суспільством вчинку;

2) суб'єктивний - сам фігурант вважає, що поширення такої інформації порушує його право на повагу до його гідності, честі та ділової репутації.

Саме наявність цих двох чинників суд і зобов'язаний встановити. Що стосується суб'єктивного фактора, то його наявність очевидно, інакше б позивач не вимагав спростування інформації та взагалі б не подавав позов. А от наявність об'єктивного критерію все ж необхідно визначати суду. Втім, щодо низки наведених у вирішенні висловлювань встановити наявність у них звинувачення у скоєнні непорядних вчинків можна, що називається, запросто (наприклад, висловлювання «група шахраїв і« кидал »... Наступний - ОСОБА_12 » прямо згадує дана особа в негативному контексті, а саме в числі шахраїв). У той же час відносно ряду інших висловлювань не все так очевидно - наприклад, не зовсім ясно, в чому саме обвинувачується особа в рамках вирваного з контексту висловлювання про те, що у торгах було всього лише два учасники.

Тому суду слід було у вирішенні приділити більше уваги аналізу того, які саме з оскаржуваних висловлювань є негативними, а отже, недостовірними, якщо відповідач не доведе іншого. Виходячи ж з буквальною трактування норм ст. 277 ЦК, у всіх інших випадках саме позивач повинен доводити недостовірність інформації (наприклад, доводити недостовірність позитивної інформації, що вводить в оману щодо характеру його діяльності). Втім, Пленум ВСУ в п. 18 своєї постанови дав інше трактування зазначеної норми, порахувавши, що позивач в будь-якому випадку (незалежно від того, є вона негативної) звільнений від обов'язку доводити недостовірність оспорюваної інформації. Швидше за все, таке трактування пов'язана з тим, що Пленум ВСУ порахував малоймовірним випадки звернення з позовом про спростування позитивної чи нейтральної з утримання недостовірної інформації.

Крім того, викликає сумніви адекватність застосованих судом заходів захисту права сутності порушення. Як вже зазначалося вище, інформація, визнана недостовірною, була розміщена в спеціальних розділах сайтів (з самих рішень незрозуміло, потрапляли чи ці повідомлення на головну сторінку сайту або були доступні тільки відвідувачам відповідних розділів). У той же час спростування даної інформації наказано здійснити на головних сторінках відповідних сайтів.

Таким чином, суд не надав значення тому, що далеко не всякий матеріал, розміщений в рамках інтернет -сайту, потрапляє на головну сторінку. Частина з них може бути доступна тільки для відвідувачів конкретних сторінок, тому було б логічно наказати розмістити спростування тільки у відповідних розділах (що відповідає приписом ч. 7 ст. 277 ЦК).

При цьому, в силу відсутності спеціального нормативного регулювання, представляється можливим використовувати аналогію із ст. 37 Закону « Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні », яка досить детально регламентує порядок розміщення спростування. Зокрема, заслуговують особливої ??уваги ч. 3 - 6 згаданої статті. Їх норми, в принципі, застосовні до веб-сайтів.

ВИСНОВОК:

В цілому дане рішення залишає подвійне враження. До нього є кілька зауважень, найголовніше з яких - використання простої роздруківки з сайту в якості єдиного доказу розміщення недостовірної інформації.

Таке трактування законодавства представляється досить небезпечною з точки зору зловживань правом на захист від поширення недостовірної інформації в Інтернеті.

Крім того, викликають сумніви ще ряд висловлених судом правових позицій.

Тому ми будемо стежити за подальшим розвитком подій в даній справі. Зокрема, дуже цікаво було б побачити позиції ВССУ та ЗСУ.

• < Назад
• Вперёд >